ATR, QHA та «Чорноморка» вийшли з окупованого Криму, перевезли редакції на материк і тепер тримають ефір на грантових програмах, підтримці діаспори, турецьких партнерах і поодиноких держконтрактах. У цьому матеріалі по роках і сумах розберемо, скільки ці медіа отримували за Порошенка, що змінилося за Зеленського — і як на цьому тлі виросли мільярдні бюджети «Дому» та російськомовного FreeДом.
До 2014 року кримські медіа були «звичайною» регіональною історією: новини про дороги, сесію ради й погоду в Ялті. Після окупації їхні частоти, студії й архіви опинилися під контролем силовиків, а частина журналістів — у СІЗО та на етапі в Ростов. Україна тим часом закладає гроші в бюджет, а потім змінює правила доступу до цих коштів. На цьому полі обіцянок, грантових конкурсів і кримінальних справ ми дивимося на три медіа — ATR, QHA та «Чорноморку» — і ставимо просте запитання: хто сьогодні насправді платить за кримський ефір — держава, донори чи турки?
Від ОМОНу в Акмесджиті до розбитої студії в Києві
ATR стартує 1 вересня 2006 року як перший кримськотатарський телеканал у світі. Для багатьох киримли це нарешті постійний майданчик, де новини, історію, музику й гумор подають їхньою мовою, а не одним «етнографічним сюжетом» раз на місяць.
До 2014-го ATR уже має власну щоденну новинну програму “Zaman”, “Кримський репортер”, прямі етери на кшталт “Прямої мови”, ток-шоу “Гравітація” і політичного формату “Qırım meselesi (Кримське питання)”, дитячий канал Lale, радіо Meydan і репутацію майданчика, де говорять те, що на півострові воліють не чути чиновники.
До 2014-го ATR уже має власну щоденну новинну програму “Zaman”, “Кримський репортер”, прямі етери на кшталт “Прямої мови”, ток-шоу “Гравітація” і політичного формату “Qırım meselesi (Кримське питання)”, дитячий канал Lale, радіо Meydan і репутацію майданчика, де говорять те, що на півострові воліють не чути чиновники.
Після окупації канал зберігає українську оптику на події в Криму й дуже швидко опиняється в зоні особливої уваги силовиків.
У січні 2015-го до будівлі в Сімферополі заходять люди в бронежилетах і касках — ОМОН і «центр по боротьбі з екстремізмом». Для протоколів це «слідчі дії», для редакції — обшук у повному складі: від новинного відділу до архівної кімнати. Найцінніша здобич для слідства — відео 26 лютого 2014 року під стінами кримського парламенту, де кілька тисяч людей виходять проти спроб від’єднати півострів від України.
Той самий мітинг потім стане основою кримінальної справи проти Ахтема Чийгоза та інших активістів. Кадри, які оператори ATR знімали як репортаж для вечірніх новин, перетворюються на «доказову базу» обвинувачення. Один з операторів, Ескендер Небіїв, сам опиняється серед фігурантів справи: в обвинувальному акті його присутність на мітингу описують так, ніби він прийшов не з камерою, а з дубинкою.
У публічних коментарях силовики говорять про «матеріали, що мають значення для справи», але суть операції зрозуміла й без перекладу: з ефіру й архівів прибирають візуальне нагадування про те, що спротив окупації в Криму взагалі був.
Далі починається затяжна бюрократична гра. ATR подає документи на російську ліцензію, Роскомнагляд повертає їх із дрібними зауваженнями — то до печатки, то до строків, то до формальностей у квитанціях. На папері все виглядає як суцільні «нібито»: ніби канал не встиг, буцімто не так оформив квитанцію, начебто не додав довідку. Поступово стає очевидно, що жодна «виправлена кома» не допоможе, доки канал не погодиться на кремлівську версію статусу Криму.
1 квітня 2015 року ATR вимушено вимикає сигнал у Криму. Разом із ним йдуть з ефіру Lale, Meydan та радіостанція «Лідер». Увечері напередодні глядачі ще бачать звичні випуски новин і кримськотатарські програми, наступного дня екран порожній.
І саме в цю порожнечу дуже швидко заводять Millet.
Новий кримськотатарський телеканал створює підконтрольна Москві «влада» Криму — за рішенням колаборанта Сергія Аксьонова та з федеральними грошима. За кілька місяців після вимкнення ATR запускають «Общественную крымскотатарскую телерадиокомпанию» (АНО «ОКТРК») із власним телеканалом Millet і радіо «Ватан седаси». На старт його роботи Росія виділяє близько 177 мільйонів рублів із федерального бюджету: офіційно — на створення «громадського кримськотатарського телебачення».
На старт його роботи Росія виділяє близько 177 мільйонів рублів із федерального бюджету: офіційно — на створення «громадського кримськотатарського телебачення».
Millet виходить в ефір 1 вересня 2015 року. Штаб-квартира — в Сімферополі, мовлення — кримськотатарською й російською. Уже наступного року канал запускають і на супутнику «Ямал», щоб він покривав не лише Крим, а й Росію, Україну, Туреччину та країни Центральної Азії. Тобто новий проєкт одразу роблять не просто локальним, а таким, що претендує на роль «офіційного голосу» кримських татар у зовнішньому контурі. Просто замість кадрів з обшуків і судів у сюжетах про киримли тепер — «гармонія народів Криму» та «стабільність під російським триколором».
Через два з половиною місяці ATR вже в Києві. Новий офіс, студія, частина старої команди, нові оператори. Сигнал летить на супутник і звідти — на Крим. У родинах, де стояли супутникові тарілки, увечері знову чути кримськотатарську з логотипом ATR. Але тепер це мовлення з еміграції.
Удар по офісу: як виглядає третій переїзд
Через десять років після вимкнення в Криму канал переживає ще один удар — цього разу буквальний. Вночі 11 лютого 2025 року російська ракета влучає по Києву й вибиває половину внутрішнього вмісту будівлі, де розміщувався ATR. Від вибухової хвилі стелі падають шматками, металеві конструкції зі студій висять на проводах, скла на підлозі стільки, що за один день його фізично не прибрати.
У великій телестудії, де ще вчора стояв круглий стіл для дискусій, на столі тепер лежать зірвані світлові софтбокси, зламаний реквізит, кабелі. На задньому фоні — книжкова стіна, але між томами тепер виглядає пробита стеля.
В апаратній — перекошені монітори, накритий плівкою пульт, розібрана панель. В іншій кімнаті — повністю вибите вікно, рама висить у повітрі, під ногами — килим зі скла.
У коридорі лежить дверне полотно з листком «Після себе залишайте чистоту!!!» — тепер цей напис читається вже як чорний гумор. Далі — кімната з гардеробом: костюми ведучих, сорочки гостей, сукні для ефірів, поверх яких — поламана металоконструкція й уламки меблів. Однак погляд усе одно чіпляється за червоне худі з емблемою ATR, припорошене склом, — воно виглядає так буденно, що саме через це найбільше б’є в очі.
Після удару канал знову переїжджає. Частину техніки вдається відновити, щось докуповують на донорські гроші, щось беруть у партнерів. Студію збирають у тимчасовому приміщенні: трохи нижчі стелі, інший фон, але ті ж ведучі й той самий логотип у куті екрана.
«Чорноморка»: канал-переселенець і довга дорога до вежі в Чонгарі
«Чорноморська телерадіокомпанія» заходила в 1993-ті як звичайний великий регіональний канал: політичні ток-шоу, репортажі з судів, прямі ефіри з акцій на площах Сімферополя і Ялти. Студія — у будівлі медіацентру, поруч редакції кількох видань, монтажні, серверні.
1 березня 2014 року до цієї будівлі заходять озброєні люди без шевронів. Вони блокують вхід, апаратні, кабельні кімнати. Мовлення вимикають, на частотах «Чорноморки» невдовзі з’являється «Россия 24», вже потім «Крым 24». До літа мовлення «Чорноморської ТРК» відключають і з кабельних мереж, а далі обладнання компанії загарбають під приводом «боргів» приблизно на 4 мільйони рублів.
Редакція встигає вивезти частину архівів і техніки, переїжджає до Києва. Там «Чорноморка» працює кілька років фактично як канал-переселенець: тимчасові офіси, нестабільний сигнал, мінімальний штат. Частину випусків збирають буквально на колінах — в орендованій студії, де вдень інша знімальна група пише рекламу.
Повернутися до кримського глядача вдається лише 2017 року, коли Україна запускає телевежу в Чонгарі. Тоді у спільний мультиплекс для мовлення на північ Криму заходять UA:Крим, «Чорноморка», «5 канал», ICTV та «Прямий» — орієнтовно понад 200 тисяч потенційних глядачів. Для каналів з’являється можливість говорити з мешканцями півострова звичайним ефіром, а не складними супутниковими інструкціями «як налаштувати тарілку».
Але можливість мовити не означає автоматичну можливість платити за це мовлення. Державні програми підтримки для евакуйованих телеканалів довго існують радше на папері. «Чорноморка» звертається до влади з відкритими листами, в яких прямо пише: канал на межі вимкнення, якщо не запрацює передбачена законом підтримка. Лише через кілька років з’являються перші нормальні контракти — Мінреінтеграції замовляє у «Чорноморки» десятки годин контенту для окупованих територій. Це дає ковток повітря, але не розвʼязує питання системно.
21 серпня 2025 року канал змінив бренд із «Чорноморської ТРК» на «Капучино TV», а 15 вересня оновив логотип відповідно до нового оформлення.
QHA / Qırım media: інформагентство між Києвом і Анкарою Qırım Haber Ajansı народжується в Сімферополі як невелике агентство, яке хоче закрити «білу пляму» — інформацію про кримськотатарське життя, яку великі українські ЗМІ зазвичай бачать лише у вигляді екзотичних сюжетів про плов і тансик. Дев’ять людей, серед них подружжя Ісмет і Гаяна Юксель, запускають стрічку новин кількома мовами й позиціонують себе не як блог, а як джерело для інших медіа.
У перші місяці окупації QHA стає очима для багатьох українських іміжнародних редакцій. Коли в Криму починаються перші обшуки в активістів, саме QHA першим дає прізвища, адреси, хронологію. Коли зникають люди на кшталт активіста Решата Аметова, саме QHA розкручують цю історію, поки до неї не дістаються великі телеканали.
Як тільки агентство чітко артикулює позицію, що Крим — це Україна, у нього починаються проблеми з «новою адміністрацією». Ісмету Юкселю виносять п’ятирічну заборону на в’їзд до Криму. Гаяну Юксель викликають у «центр по боротьбі з екстремізмом», складають протокол, погрожують кримінальними статтями. Силовики приходять з обшуками в дім співробітників, намагаються «переконати» вийти з Меджлісу й поміняти тон публікацій.
Коли стає зрозуміло, що працювати на півострові більше неможливо, штаб квартира переїжджає до Києва. QHA перетворюється на агентство в еміграції. Стрічка новин зберігає кримський фокус, але тепер більшість репортажів робиться через мережу інформаторів, правозахисників та громадянських журналістів у Криму.
Паралельно відкривається офіс в Анкарі. Там — кримськотатарська діаспора, турецькі партнери, фонди, державні структури на кшталт TİKA. Через цю «турецьку гілку» QHA заходить у партнерські проєкти з TRT, з’являються спільні програми про Крим, сюжети в турецьких новинах. Для турецького глядача слово «Крим» перестає бути чистою географією, натомість стає історією про близький тюркський народ під окупацією.
У якийсь момент агентство пробує стати ще й радійником: запускає радіо Hayat з ефіром із Херсонщини. Кілька років кримськотатарська й українська звучать у ФМ-діапазоні на півдні України, але зрештою проєкт доводиться закрити — тримати окремий радіоканал без стабільного фінансування складно навіть із досвідом QHA.
«Чи буде деокупація півострова без кримських медіа і чому Туреччина робить на них ставку?»
Журналісти, переписані в “терористи”
Поки редакції переїжджають у Київ та Анкару, у самому Криму за інформацію розплачуються людьми.
Після 2014-го на півострові з’являється феномен громадянської журналістики: активісти й родичі політв’язнів створюють «Кримську солідарність», купують дешеві камери й телефони, вчаться стримити суди й обшуки. Увечері вони відправляють відео на ATR, QHA, у київські редакції. У фейсбуці їхні трансляції мають тисячі переглядів, у протоколах ФСБ — товсті томи справ.
Ремзі Бекіров, Осман Аріфмеметов, Рустем Шейхалієв, Сервер Мустафаєв, блогер Наріман Мемедемінов, десятки інших — більшість із них не працювали в медіа до 2014 року. Вони стали «журналістами мимоволі», коли зрозуміли, що якщо не знімати, як у сусіда виносять комп’ютери й книжки, завтра ніхто не повірить, що це взагалі було.
За це вони отримують обшуки о п’ятій ранку, наручники, СІЗО, а потім вироки — п’ятнадцять, сімнадцять, дев’ятнадцять років колонії за звинуваченнями в «тероризмі» й «організації осередків Хізб ут-Тахрір». Їхні відео з-під будинків, судів і будівель ФСБ у вироках описують як «інформаційне забезпечення діяльності терористичної організації». Те, що для українських і міжнародних організацій є журналістикою, для російських судів перетворюється на «доказ складу злочину».
Ці імена постійно звучать у сюжетах ATR, у стрічці QHA, у новинах «Чорноморки». Через них кримськотатарські медіа отримують інформацію — і водночас втрату кожного з них відчувають як удар по власній мережі кореспондентів.
Тепер — головне запитання: хто за це платить? І як змінювалися суми після зміни влади в Києві
Перші роки після переїзду ATR живе за рахунок власника й кількох донорських програм. Далі з’являється окрема державна програма: за президентства Петра Порошенка канал отримує від держави десятки мільйонів гривень на рік саме на кримськотатарський контент. У пікові роки суми коливаються від 30 до 40 мільйонів на рік, за 3 роки набігає понад 100. Для приватного телеканалу це вже не виживання від гранта до гранта, а можливість планувати сітку й техніку хоча б на кілька років.
Після зміни влади підхід змінюється. У другій половині 2019-го канал
недоотримує близько 15 мільйонів, виникають борги. На початку 2020 року власник публічно заявляє, що ATR може замовкнути: скорочують майже половину штату, в ефірі з’являються спеціальні блоки з порожніми стільцями як нагадування, що ефір — річ не безкінечна.
У бюджеті на 2020 рік передбачають 50 мільйонів гривень на підтримку ATR, але казначейство блокує виплати. Канал запускає кампанію #SaveATR, звертається до європейських інституцій. У Всесвітньому конгресі кримських татар, у Парламентській асамблеї Ради Європи, у Європарламенті звучить питання: чому держава, яка говорить про деокупацію, залишає кримськотатарський телеканал без грошей?
Паралельно змінюється архітектура самої програми. Ті самі 50 мільйонів переписують уже як гроші «на мовлення на тимчасово окуповані території». Тобто це вже не підтримка конкретного каналу, а загальний фонд, до якого треба податися на конкурс. ATR стає одним із претендентів у довгій черзі.
Паралельно уряд закриває кримськотатарські блоки UATV, та відкриває канал FREEДОМ — повністю російськомовний державний інформаційний продукт. Після кількох років «завислих» платежів у 2021-му уряд нарешті розблоковує фінансування. ATR отримує частину боргу й контракт приблизно на 25 мільйонів гривень на кримськотатарський контент. Цього вистачає, щоб вийти з критичної фази й не гасити світло в студіях.
А тепер — подивимося, як у цей самий час росте інша частина тієї ж бюджетної програми. Під вивіскою «інформаційний суверенітет» держава стрімко нарощує витрати на «Дом» і російськомовний FreeДом.
Якщо в перші роки після окупації весь пакет іномовлення вимірювався сотнями мільйонів на всі структури, то після 2020-го цифри йдуть угору й доходять до майже півтора мільярда на рік. Значна частина цих коштів — виробництво й розповсюдження російськомовного контенту для зовнішньої аудиторії. На цьому тлі контракт ATR на приблизно 25 мільйонів гривень у 2021 році виглядає солідно для одного каналу, але скромно в масштабі всієї програми.
У 2021 році «Чорноморка» офіційно заявляє, що канал «на межі виживання», і просить владу реалізувати передбачену в бюджеті програму підтримки евакуйованих із Криму й Донбасу телерадіокомпаній, інакше доведеться зупинити мовлення на окуповані території. У 2023 році Мінреінтеграції таки замовляє в «Чорноморки» 70 годин контенту до 30 листопада — через тендер на бюджетні кошти.
QHA — інша модель. Агенство взагалі не має власного рядка в державному бюджеті, живе на гранти, партнерські проєкти й невеликий рекламний дохід. Серед донорів у різні роки — турецька TİKA, українські та міжнародні фонди, зокрема проєкти за підтримки західних партнерів, плюс разові ініціативи на кшталт Міжнародного фонду «Відродження». Усе це збирається в мозаїку: проєкт — звіт — нова заявка. Якщо донор змінює пріоритети — QHA змінюється разом із ним.
Окремий пласт — американські гроші.
Поки Київ сперечався про формулювання в бюджеті, частину проєктів ATR виводили «у плюс» завдяки зовнішнім програмам — насамперед через гранти уряду США в рамках USAID та NED. У документах міжнародних інституцій ці кримські медіа прямо згадуються як приклад редакцій, які після окупації працюють із материкової України й отримують підтримку від USAID / NED саме як інструмент захисту свободи слова й прав корінного народу.
Схема працювала доти, доки у Вашингтоні не змінилася політика.
На початку 2025 року нова адміністрація США оголошує «тимчасове» заморожування більшості програм USAID, у тому числі медійних в Східній Європі: фінансування зупиняється щонайменше на 90 днів, значну частину співробітників відправляють у вимушену відпустку, а далі йдеться вже про скорочення агентства як такого.
Для регіональних медіа це виглядає просто: проєкти, які ще вчора мали затверджені бюджети на рік, раптово переходять у режим очікування. Українські й кримські партнери USAID опиняються в тій самій ситуації, що й ATR кількома роками раніше з державним казначейством: ефір є, команда є, техніка є, а грошей немає — принаймні поки у Вашингтоні вирішують, що буде з агентством далі.
На чому насправді тримається деокупація Криму?
На папері в Україні є стратегія звільнення Криму, закони про корінні народи, урядові програми підтримки медіа для окупованих територій. У реальності деокупація в інформаційному вимірі сьогодні тримається на трьох різних опорах:
Перша — канали, які вийшли з Криму й продовжують говорити з киримли їхньою мовою: ATR, QHA, «Чорноморка». Вони живуть між грантами, тендерами й турецькими партнерами, постійно перераховуючи кошториси й думаючи не тільки про деокупацію, а й про те, як оплатити супутник і оренду студії наступного місяця.
Друга — громадянські журналісти й правозахисники в самому Криму, які платять за інформацію своїми роками свободи.
Третя — великі державні майданчики, які отримують основний бюджетний потік і говорять про Крим його мовами для зовнішньої аудиторії.
Усі три опори потрібні. Але поки перші дві тримаються на людях, якіпідписують грантові заявки й вироки, третя — на рішеннях бюджетних комітетів. І це головна асиметрія цієї історії.
Сьогодні ATR, QHA та «Чорноморка» фактично виконують роботу, яку мала б гарантувати держава: залишають кримчан в інформаційному полі України, фіксують репресії, пояснюють українську політику для кримської та турецької аудиторії. Вони роблять це завдяки власникам, діаспорі, турецьким і західним донорам.
Питання лишається простим і зовсім не риторичним: якщо Україна навсправжки говорить про деокупацію Криму, чи може її інформаційний фундамент і далі стояти на «заявках до дедлайну» й турецькій добрій волі? І хто все-таки має платити за кримські медіа — держава, донори, турки чи все ж таки американці, коли мова йде не лише про рейтинги, а принаймні про право киримли мовити зі своєї країни?
