Від Чернігова до північного кордону можна доїхати за три години. Коли їдеш у бік краю, пейзажі помітно змінюються… У багатьох селах, розташованих безпосередньо на кордоні, майже повне безлюддя. У більш віддалених – мешканці ще залишаються… хоча це вже радше не про життя. Тиша тут давно не про спокій – за лічені секунди її прорізає гуркіт “прильоту” чи рій ворожих дронів, що днями маневрує…
Семенівка. Невеличке місто Новгород-Сіверського району. До кордону з РФ – 7 кілометрів. Сюди і прямуємо. Оголошень про відбій не чути. У січні росіяни скинули тут чотири КАБи, а також почали вести вогонь зі ствольної артилерії та реактивних систем залпового вогню. Цілять, як і всюди, по житлових масивах, адмінбудівлях та обʼєктах критичної інфраструктури.
Вулиці порожні, а життя триває
Пересуватися містом стало складно. Містяни кажуть, що нині найбезпечніше переїжджати велосипедами: рухатись можна швидше, а головне – є змога миттєво сховатися:
«Під час атак можна залягти в якусь ямчину чи під паркан. Не можна пересуватися під час обстрілу. Немає часу».
Осколки прилітають майже в кожен будинок. Вулиці порожні, люди намагаються зайвий раз не виходити. У місті працює кілька магазинів, та на вулицях нікого. А якщо проїхати вулицями після обіду – то вже й поготів: місто виглядає абсолютно безлюдним.
«Люди швиденько зранку пробіглись, щось купили. Хоча працюють і аптеки, і магазини, і лікарня, та мешканці швиденько повертаються у домівки і готуються до наступного обстрілу», – розповів начальник Новгород-Сіверської РВА Олександр Селіверстов.
Люди, що тримають край
Останні масовані обстріли змусили людей виїжджати. Хтось оселився в модульних містечках поблизу Чернігова, хтось подався далі. Та є й ті, хто повернувся і залишається. Це переважно люди похилого віку та ті, хто мають роботу.
Вони працюють під обстрілами, ведуть господарство, навчають дітей та навіть друкують газету. Вона є чи не єдиним джерелом інформації для великої кількості вразливих груп: людей старшого віку й тих, хто не має доступу до інтернету чи телебачення. Газета має високий рівень довіри серед читачів, адже фокусує увагу на місцевих новинах і проблемах. Тут це тижневик «Життя Семенівщини», колишня «районка».
Редакція розташована у середмісті, та газетярі — люди небагаті, ділиться головний редактор Сергій Висоцький. Наразі в редакції троє працівників на мінімальній заробітній платі, а рекламний ринок занепадає. Залишилося усього 865 передплатників — наклад за три роки скоротився утричі.
Міська рада передплачує газету для соціально незахищених категорій, поштарів залишилось двоє, тож передплата також впала. Дітей редактор вивіз, бо відчуває, що самотужки не зможе передати роботу комусь іншому, тож і продовжує працювати у рідній Семенівці.
“Редакція працює наскільки це можливо, якщо гучно – закриваємось. Якщо є можливість – трохи збираємось, робимо наклад, виходимо до друку. Людям інформація потрібна”.
Зараз у Семенівці залишилася лише третина населення з 10 000 зареєстрованих, розповідає Семенівський міський голова Сергій Деденко. У місті нині близько двох сотень дітей, тоді як торік їх було близько тисячі.
Тривають і внутрішньогромадські переселення. Раніше люди з тилових прикордонних сіл приїжджали до Семенівки та отримували статус ВПО. Тепер же й семенівці змушені виїжджати – наприклад, у Жадове, найбільше й одне з найвіддаленіших від кордону сіл прикордонної Семенівської громади.
Мертва земля
Їдемо далі. На околицях міста дорога всипана попередженнями “МІНИ”. Ліси й поля заміновано, корови й коні пасуться прямо на узбіччях, а позаду них – червоні таблички.
Вибухи в сусідніх селах чути щодня. Працюють ворожі міномети, ствольна артилерія. У небі «роями» кружляють «шахеди» та інші дрони зі скидами. Небо над Чернігівщиною – важке, сіре
Їдемо далі. На околицях міста дорога всипана попередженнями “МІНИ”. Ліси й поля заміновано, корови й коні пасуться прямо на узбіччях, а позаду них – червоні таблички.
Вже й не підеш до лісу по гриби чи ягоди. Там залишилися тисячі «сюрпризів», що можуть забрати життя за одну мить. У прифронтових громадах смертельна небезпека ховається прямо під ногами: у траві, на узбіччях доріг та навіть у покинутих дворах.
За даними ДСНС, тільки на Чернігівщині заміновано 5167 гектарів лісу, ще 60 тисяч – потенційно небезпечні. Загалом на півночі України заміновано понад 22 тисячі гектарів лісів…
І все ж селяни продовжують ходити до лісу – збирати чорниці й лисички, аби заробити бодай якусь копійку… Роботи в селі майже немає.
Та проблема не лише тут. Сьогодні кожен четвертий квадратний кілометр України замінований. За оцінками РП, на повне очищення територій може знадобитися понад 80 років. Україна вже визнана найбільш замінованою країною світу: станом на 2025 рік близько 137 000 квадратних кілометрів вважаються небезпечними.
Хто рятує кожен гектар
Проблема торкнулася й аграрної галузі регіону. Насамперед постраждало сільське господарство – те, на чому тримається життя більшості громад. Значні площі родючих земель і досі залишаються нерозмінованими, особливо там, де в перші місяці російського вторгнення точилися найзапекліші бої.
До цього додалася й низка інших викликів: руйнування підприємств у прифронтових зонах, розрив налагоджених ланцюгів виробництва та торгівлі, падіння збуту, а також відтік кадрів.
Та попри все, цьогоріч Чернігівщина посіла друге місце в Україні зі збору зернових та зернобобових культур. Тут аграрії зібрали 4 763,8 тисячі тонн урожаю із 659 тисяч гектарів.
Сектор повільно, але впевнено відновлюється, каже підприємець Чернігівського головного підприємства по племінній справі у тваринництві Олександр Вертебний. За його словами, вже четвертий рік поспіль аграрії регіону демонструють стійкість і здатність працювати навіть у найскладніших умовах.
«Чернігівщина продовжує тримати свій аграрний фронт та зберігає статус одного з найбільш продуктивних зернових регіонів України», – розповів директор.
Те, що ховається у траві
Міни скидають із дронів, їх розкидають касетні боєприпаси. Україна вже стала четвертою у світі за кількістю загиблих від мін у 2024 році – після Мʼянми, Сирії та Афганістану. За даними Міжнародної кампанії з протипіхотних мін, за минулий рік загинули 293 людини.
Згадати тільки, як нещодавно на Чернігівщині двоє підлітків натрапили в лісі на розбитий ворожий безпілотник і вирішили до нього наблизитися. Та достатньо одного руху – як здетонувала вибухова частина. П’ятнадцятирічні хлопці отримали важкі уламкові поранення: один – точкове поранення шиї та грудної клітки, другий — рвану рану коліна. І таких історій, на жаль, сотні.
Шахед, що підпирає хлів
Ну а поки хтось пише про правила безпеки (що, безперечно, важливо), ми під’їжджаємо до села Попівка, неподалік Семенівки. Автівку супроводжує рій чорних “шахедів” – сьогодні раніше почали гудіти. Їхали з вимкненими фарами.
Тут, посеред звичайного двору, прихилившись до хліва, стоїть нездетонований російський «шахед». Просто неба. Місцева Віра Василівна показує свій двір. Саме тут і знаходиться «експонат». Каже, екстрені служби сюди вже й не доїжджають. Надто небезпечно, надто часто обстрілюють. Дрон стоїть, як стояв – чіпати й підходити не можна.
Придивишся до того «шахеда» – фанера, пластик та пінопласт. І це забирає життя.
“Тож хай стоїть, — махає рукою жінка. — А ми — обережненько…”
«Жити означає чути»
Від Попівки до Семенівки – п’ятнадцять кілометрів. Обстріли тут також щодня. Село фактично безлюдне. Над головою постійно щось дзижчить, зависає та змінює траєкторію. Укриттів немає, тож люди, каже Віра Василівна, ховаються у погріб – іноді доводиться там і ночувати.
«Треба вже, щоб постріляли, можливо, це якийсь синдром війни. Вже на серці якесь занепокоєння. А потім і на душі легше, як відстріляються», – додає мешканка.
А за рогом – вулиця, що фактично вщент вигоріла у жовтні цього року… Декілька тижнів тому. Для селян це була найстрашніша атака. Шість будинків перетворилися на попіл. Люди залишились без даху над головою, деякі – без господарств.
Господар одного із будинків, Юрій Коврижко, розповів про той вечір. Він із родиною встиг врятувати лише корів та собаку.
«Шахеди» летіли з боку Шостки, Сумська область. Між прильотами господарі кинулися відводити двох корів подалі від палаючого будинку.
«Оце кухня – ото залишилась піч, а далі горить ще вогник – то перша кімната, а то друга: ото піч і груба. Тут сарай був, там також сарай зі свинями згорів…», — розповів чоловік.
Того вечора російські дрони перетворили все на попіл. Люди вибігали з будинків — хто в поле, хто із села. У погріб, каже Юрій, ховатися вони не хотіли, бо і його завалило.
Один із дронів влучив і по холодильній установці, куди селяни звозили та приймали молоко на Новгород-Сіверський. Поруч — копиця сіна, що дивом вціліла. Попіл тліє навіть через тижні після удару.
Попри загрозу, цивільні продовжують жити на прикордонні. За понад 1300 днів повномасштабного вторгнення, кажуть місцеві, люди вже навчилися розпізнавати за звуком, із якої зброї їх обстрілює РФ. Та це – щоденна реальність.
Ось як минув лише один зі «звичайних» для регіону днів листопада цього року для прикордонних громад Чернігівщини, за даними українських військових:
Це не просто статистика. Це 25 фактів порушеної тиші, 25 загроз життю. І люди продовжують жити: доглядати худобу, робити ремонт у пошкоджених хатах, ходити на роботу, навчати дітей…
За останні три роки кількість вибухів на Чернігівщині зростає. У 2023-му на прикордонні зафіксували 14 444 вибухи. Наступного року ця цифра піднялася до понад 16 тисяч (а це приріст у 10,8%). А ось у 2025-му лише за неповний рік кількість вибухів досягла вже 20 тисяч — це ще плюс 25%.
Найбільший удар припадає на Семенівську, Сновську та Новгород-Сіверську громади. У Семенівській громаді вибухи лунають у середньому приблизно 50 разів на добу, у Сновській — близько 30, а в Новгород-Сіверській — понад 15.
Як допомагають вистояти
Попри постійні атаки, місцеві мешканці не залишаються сам на сам із бідою. Відразу після чергових обстрілів, особливо масованих, як той, що знищив шість будинків у Попівці, активно включаються волонтери та місцева влада. Громади Чернігівщини, що знаходяться під постійним вогнем, регулярно отримують гуманітарну допомогу – будівельні матеріали для швидкого закриття вікон і дахів (ОСБ, плівка, шифер), теплі речі, продукти харчування та ліки. Міська рада Семенівки, незважаючи на зменшення штату та обмежений бюджет, організовує видачу допомоги та допомагає з транспортуванням людей.
Часто саме волонтерські організації, як місцеві, так і з інших регіонів України, забезпечують доставку найнеобхіднішого.
«Коли прилітає, перші години найважчі, – ділиться один із місцевих волонтерів. – Треба швидко знайти плівку, щоб закрити розбиті вікна до ночі, привезти гарячу їжу тим, хто втратив кухню. Ці люди тримають наш край, і ми тримаємо їх».
Навчати, коли страшно
А ми вже під’їжджаємо до села Машеве, ще ближче до Семенівки. У кожної місцини — своя історія війни. Сільська школа тут зачинена на невизначений термін. Дитсадки і зовсім не працюють.
Ранок місцевої вчительки початкових класів Алли Петрівни починається інакше. Замість шкільного дзвоника – обстріли та «вулики» дронів у небі. Уроки вона проводить вдома, куди щодня приходять її маленькі дорослі учні.
Під час польоту дронів учні ховаються під стіною. Інколи підскакують від звуків «градів». Алла Петрівна намагається, щоб уроки виглядали звично: хтось пише, хтось слухає, хтось повторює вголос. Але все одно крізь їхні голоси пробиваються «хороводи» дронів і віддалені вибухи.
«Коли дрижать стіни будинку, дітки вже ставлять виважені питання. Вони швиденько переходять до більш безпечного місця в домі та розсідаються по місцях, закутавшись у ковдрах», — розповідає вчителька.
Онлайн-навчання у прифронтових зонах, де постійно пропадає зв’язок, дедалі ускладнюється. Вчителі часто не мають можливості якісно провести уроки. Для підлітків ще є шанс розібратися самостійно. Та учням молодшої та середньої школи навчатися без прямого, очного контакту з учителем дуже важко, ділиться місцева вчителька.
На заняттях, особливо з маленькими дітьми, важливо:
Зоровий контакт та жива мова.
Наочні елементи.
Інтерактивність і різноманітність: подивилися на дошку, послухали, пописали, почитали, повідповідали, порухалися.
Соціалізація: діти копіюють поведінку одне одного в класі, вчаться взаємодіяти та вирішувати конфлікти.
На жаль, усього цього майже неможливо досягти під час онлайн-навчання. Так, через воєнні дії та регулярні ракетні обстріли з боку Росії понад 25% дітей, які нині перебувають в Україні, позбавлені можливості повноцінно навчатися.
За даними Інституту освітньої аналітики (станом на квітень 2024 року):
• 628 489 дітей в Україні навчається дистанційно.
• 298 833 — у змішаному форматі (частково в школі, частково онлайн).
• Регулярно відвідує школу 2 727 483 дитини.
Але навіть ті, хто ходить до школи, вимушені переривати навчання під час повітряних тривог. Шкільні укриття розраховані здебільшого на те, щоб вмістити дітей і врятувати їхнє життя, а не організувати повноцінний навчальний процес для всіх класів. А в селах — і взагалі немає укриттів.
«Дітям будь-якого віку життєво важливо спілкуватися з однолітками. Вони вчаться взаємодіяти, вирішувати конфлікти, пізнають світ і відкривають себе поруч з іншими», – розповіла Алла Петренко.
Життя у режимі постійної готовності
Попри постійні обстріли, дронові атаки та спроби російських диверсійно-розвідувальних груп проникнути на українську територію, ситуація на кордоні залишається контрольованою, повідомив керівник Центру протидії дезінформації Андрій Коваленко.
А от життя людей давно перейшло у режим постійної готовності.
Люди уважно відстежують переміщення «шахедів», аби вчасно сховатися в укриття, відійти від вікон або… заспокоїтись. Жителі області купують пристрої та обладнання, що допомогають переживати новий блекаут.
Місцеві шукають варіанти альтернативного проживання взимку. Наприклад, тимчасово переїхати з холодної багатоповерхівки до приватного будинку, який можна опалювати дровами.
По можливості люди роблять запаси їжі та води. Також родини продумують, як організувати навчання дітей у будь-яких умовах – від будинку місцевої викладачки до переходу на дистанційний формат та пошуках звʼязку на дереві…