Національно-патріотичне виховання
Чому національно-патріотичне виховання в Україні — це імітація, яку час реформувати.
Національно-патріотичне виховання в Україні роками існувало у двох паралельних реальностях. Перша — офіційна, з урочистими заходами, гімнами, вишиванками, звітами і правильними словами. Друга — справжня, де більшість школярів сприймала уроки Захисту Вітчизни-України як чергову формальність, яку треба просто пережити.
Особливо показовою стала ситуація з предметом «Захист України». У теорії він мав би формувати готовність до дій у кризових ситуаціях, базові навички виживання, розуміння загроз і відповідальності за країну. На практиці ж у багатьох школах цей урок став символом формальності, байдужості, де зачасту педагогами ставали люди які під час військової служби навчилися тільки тактично чистити картоплю.
Ключова вада — його «святковість». Виховання активізувалося лише перед святами (покласти квіти, прочитати вірш). Це створювало думку, що патріотизм — це разовий захід, а не постійна відповідальність. Така модель абсолютно не готувала молодь до гібридної війни, де потрібні навички та щоденна робота. Ми виховували “паркетних патріотів” — гарних для фото, але беззмістовних у реальному житті.
За часту школи намагаються перезавантажити це всебе але навчальні плани часто не відповідають реаліям сучасної війни. Вони можуть містити застарілу інформацію про радянську зброю або ж обмежуватися лише теорією без практичного закріплення. Молодь не отримує знань про домедичну допомогу за протоколом TCCC, про сучасні засоби зв’язку, тактичну медицину, або інженерну підготовку.
Цей розрив між картинкою та реальністю виник через стару систему, де головне — не результат, а красивий звіт. Школа просто хотіла показати, що “все зроблено”: повісили прапор, провели лінійку, написали протокол. Справжня мета — навчити молодь бути свідомими громадянами та захисниками — була втрачена. Патріотизм став схожий на примусовий ритуал, що викликав лише опір і байдужість.
На щастя, не вся система задихнулася у звітах. Поки Міністерство та шкільні адміністрації відточували майстерність бюрократії, справжнє переосмислення відбувалося там, де патріотизм нарешті став справою, а не ритуалом. По всій Україні існують Центри національно-патріотичного виховання , які готують молодь до свідомого життя у час війни
Викладачі цих центрів – це окрема категорія людей, які працюють за принципом: «Батьківщина у небезпеці, а моя зарплата у шоці». Вони функціонують не завдяки державній підтримці, а всупереч їй. На папері вони отримують свої 10 тисяч гривень, чого ледь вистачає на оплату комунальних послуг та, можливо, на новий свисток для польових тренувань.
Ці люди перетворили власне вигорання і фінансову скруту на джерело креативу, бо держава змусила їх бути геніальними, щоб вижити. Вони жонглюють грантами, волонтерською допомогою та власними заощадженнями, щоб забезпечити дітей сучасним обладнанням. Вони і є живим доказом того, що український патріотизм може вижити навіть у найменш сприятливих фінансових умовах, але лише доти, доки держава не зрозуміє, що її «залишковий» принцип фінансування шкодить набагато більше, ніж будь-яка зовнішня пропаганда.
Там намагаються змінити саму місію виховання, переходячи від абстрактного гасла «любити Україну» до практичної дії. Патріотизм у 21 столітті , як його визначають педагоги та директори, це дія, відповідальність, участь у житті громади, волонтерство, громадська активність. Ці центри, яких сьогодні не так багато по всій країні , роблять ставку на ефективні форми роботи : нескінченні лекції замінені на тренування,, квести та заняття у польових умовах.
Важливим стало залучення ветеранів та діючих військовослужбовців, які приносять живий досвід, якого бракує у шкільних кабінетах. Це те середовище, де молодь нарешті вчиться думати, діяти і брати відповідальність.
Також не слід забувати про парамілітарні організації такі як «Центурія» та «Права молодь». Ці дві організації є молодіжками: 3 армійського корпусу та Правого Сектору. В таких організаціяї молодь шукає сенс, дію та ідентичність, яких бракує у шкільних кабінетах із портретами та гаслами.
В особисту спілкуванні один з членів Правої Молоді мені сказав:
Головна помилки держави- Бюрократія і повільність. Ми даємо молоді швидку відповідь: дисципліну та ідею. Ми не чекаємо, поки держава прокинеться, ми діємо. А держава нехай вирішить, чи вона з нами, чи і далі буде писати нудні звіти.”
Молодь іде туди, де патріотизм є синонімом тренування, подолання труднощів, взаємодопомоги та відповідальності. Це створює потужний соціальний ліфт для молодих людей, які шукають сенсу, перетворюючи їх з об’єктів виховання на суб’єктів національного спротиву.
Проте, держава не може дозволити, щоб такі ініціативи існували у правовому та методичному вакуумі. Замість того, щоб ігнорувати або критикувати їх, необхідно розробити механізми ліцензування та акредитації їхніх навчальних програм. Це дозволить, з одного боку, використовувати їхній унікальний досвід (зокрема, залучення ветеранів) та інструкторський потенціал для покращення загальнодержавної системи «Захисту України».
З іншого боку, це дасть змогу запобігти можливій радикалізації чи відхиленню від демократичних цінностей, інтегруючи їхню енергію в єдиний, підконтрольний державі, але гнучкий процес виховання.
Такі організації варто аналізувати критично, але й чесно: вони виконують те, що держава роками ігнорувала — формують середовище, де патріотизм перестає бути словом і стає ділом. Саме тому замість демонізації необхідний відкритий діалог і зрозумілі правила взаємодії, а не ярлики і дурні звинувачення.
А тепер — контраст, який неможливо ігнорувати. Російська «Юнармія» – це системна ідеологічна обробка, де дітей закохують у культ війни, насильства та сліпої покори. Це структура, де з дитячого віку формують не громадян, а майбутніх вбивць, мародерів та ґвалтівників для яких автомат важливіший за совість, а наказ — вищий за життя.
«Юнармія» у 2025 році отримала з федерального бюджету РФ майже 1 мільярд рублів (близько $10-11 млн ) Середня зарплата педагога-вихователя стартує від 57 тисяч рублів ( 30 тис. грн.). В свою чергу український педагог центру-національно патріотичного виховання в середньому отримує 10 тисяч гривень. Цей фінансовий розрив — це не просто цифри, це прямий показник пріоритетів: рашисти інвестують у майбутнє окупації та ненависті, а ми дозволяємо нашому вихованню фінансуватися за залишковим принципом.
Особливо цинічним є те, що «Юнармія» активно вербує дітей із тимчасово окупованих територій України. Для російської системи це — зручний матеріал: діти, відірвані від нормального українського інформаційного середовища, стають легкою мішенню для пропаганди. Їх залучають до таборів, «патриотичних зборів», стройових занять, переконуючи, що окупація — це «визволення», а Росія — їхній «справжній дім». Фактично це примусове перекроювання ідентичності, спроба виховати із українських дітей слухняних адептів «руского міра» та майбутній ресурс для імперської армії. Це вже не виховання, а пряма насильницька асиміляція, замаскована під дитячу «організацію».
«Юнармія» — це цинічний механізм, який готує покоління, психологічно готове вбивати, грабувати, окуповувати й називати це патріотизмом. Вони вчаться дивитися на чужу кров як на плату за імперські амбіції. Саме з таких «вихованців» виростають солдати, які сьогодні топчуть українську землю, чинять воєнні злочини і перетворюють чужі домівки на руїни.
Україна не може й не має права повторити цей шлях. Але, дивлячись на російську «Юнармію», ми повинні усвідомити: проти нас ведеться тотальна війна на знищення, яка охоплює не лише фронт, а й свідомість поколінь.
Ми не можемо вимагати від висококваліфікованого ветерана чи вмотивованого педагога працювати за зарплату, яка не покриває базових потреб. Гідна оплата, забезпечення сучасним обладнанням та регулярне підвищення кваліфікації повинні стати стратегічними пріоритетами. Держава має усвідомити, фінансування патріотичного виховання має бути переведено з категорії “залишкового” на “пріоритетне” в рамках загальної оборонної стратегії.
«Міжнародний Вимір Місії: Порівняння Зарплат у Сфері Національно-Патріотичного Виховання»
Національно-патріотичне виховання є стратегічним пріоритетом у багатьох державах світу, які прагнуть зміцнити свою національну ідентичність та суверенітет.
Не менш важливою складовою нового патріотичного виховання має стати медіаграмотність. У XXI столітті війна ведеться не лише зброєю, а й інформацією, і молодь часто стає першою мішенню маніпуляцій.
Діти й підлітки повинні вміти розпізнавати фейки, пропаганду, ворожі наративи, розуміти механізми впливу та психологію інформаційних атак. Без цих навичок будь-які уроки патріотизму перетворюються на фасад, який легко зносить перша ж хвиля дезінформації. Медіаграмотність — це не «додаткова опція», а ключовий інструмент національної безпеки, що вчить молодь мислити критично й приймати усвідомлені рішення.
Варто також враховувати, що ФСБ активно намагається втягнути українську молодь у свою орбіту впливу. Це проявляється не лише у пропагандистських матеріалах, спрямованих на підлітків у соцмережах, а й у таргетованих інформаційних операціях, які маскуються під «ігрові чати», «допомогу в заробітку», «анонімні спільноти» чи нібито «нейтральні» телеграм-канали.
Мета проста — зібрати персональні дані, вербувати, сіяти паніку, або ж підштовхувати молодих людей до деструктивної поведінки. Це цілеспрямована робота спецслужби, яка чудово розуміє: щоб підірвати країну зсередини, достатньо підірвати свідомість найвразливішого покоління.
Наше завдання — виховувати живих, мислячих, відповідальних громадян, а не запрограмованих фанатиків. Тому ми повинні займатися вихованням, але робити це інакше: не виховувати лояльних виконавців, а формувати свідомих і вільних архітекторів своєї країни.
Національно-патріотичне виховання в Україні сьогодні перебуває на переломному етапі. Війна оголила слабкі місця системи та показала: країні потрібні не паркетні патріоти, а свідомі громадяни, готові діяти, мислити й брати відповідальність.
Імітація виховання — це злочин у час війни. Реформа не може бути косметичною. Вона вимагає стратегічних інвестицій, зміни методології від лекції до тренування, від звіту до дії. Майбутнє України залежить від того, чи зможемо ми перетворити байдужість та формальність на свідому відповідальність, що ґрунтується на знаннях, навичках та критичному мисленні. Це єдиний спосіб виховати покоління, яке буде не просто любити, а й ефективно захищати та розбудовувати свою країну.