Хто такий Ґарет Джонс?

Ґарет Річард Вон Джонс (1905–1935) — валлійський журналіст, який став відомим завдяки своїм репортажам про голод в Україні 1932–1933 років. Він народився 13 серпня 1905 року в місті Баррі (Вельс) у родині освітян. Його батько Едгар Джонс бугато років був директором місцевої школи, а мати Енні Гвен Джонс в молодості працювала гувернанткою в родині валлійського промисловця Джона Юза — засновника українського міста Юзівка (нині Донецьк). Саме розповіді матері про далеку Україну, такі не схожі на рідний Вельс, зародили в Ґарета мрію побачити цей край на власні очі.

З дитинства Ґарет проявляв здібності до наук і мов. Після навчання в школі батька він продовжив освіту в Абериствітському коледжі, далі в Страсбурзькому університеті (Франція), а згодом вступив до Триніті-коледжу Кембриджського університету. У 1929 році Джонс закінчив Кембридж з відзнакою, вільно опанувавши п’ять мов — англійську, валлійську, французьку, німецьку та російську. Така освіта відкрила йому шлях до побудови міжнародної кар’єри. У 1930 році він став радником з міжнародних питань колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойда Джорджа. На цій посаді молодий фахівець здобув цінний досвід і зв’язки.

У 1931 році Ґарет на запрошення американського піарконсультанта Айві Лі супроводжував до Радянського Союзу Джека Хайнца II — спадкоємця відомої компанії Heinz. Під час цієї поїздки він побував в Українській РСР, зокрема відвідав будівництво Дніпрогесу. Джонса вразив контраст між пишними досягненнями радянської індустріалізації і стражданнями селян навколо: у розмовах із місцевими він дізнався про жорстокі репресії та висилку «куркулів», що призводили до трагедій — із одним фермером він записав розповідь про 90 дітей, які загинули дорогою на висилку, куди відправили цілі їхні родини. Враження від поїздок 1930–1931 років він узагальнив у серії репортажів «Дві Росії», опублікованих у британській пресі (анонімно в The Times) та присвячених разючій різниці між офіційним блиском і реальним життям радянських людей.

Повернувшись до Британії, Джонс продовжив журналістську діяльність. Він співпрацював з провідними виданнями, такими як The Western Mail, The Times, Manchester Guardian, а також публікувався в Німеччині (газета Berliner Tageblatt) та США через агентство International News Service. На початку 1933 року Ґарет Джонс відвідав Німеччину, де став свідком приходу до влади нацистів. Завдяки особистому знайомству з Адольфом Гітлером та Йозефом Геббельсом він навіть отримав унікальну нагоду летіти разом із Гітлером у його особистому літаку — Джонс став першим іноземним журналістом, допущеним на борт рейхсканцлера. Цей політ він яскраво описав у своїх статтях, демонструючи хист до репортажу. Водночас Джонс не полишав без уваги й Радянський Союз — його непокоїли чутки про масовий голод, які ширилися в Україні. У березні 1933 року він вирішив знову поїхати до СРСР, цього разу як незалежний журналіст, аби на власні очі побачити ситуацію на українських землях.

Внесок у висвітлення Голодомору

Ґарет Джонс увійшов в історію як журналіст, який першим відкрито заговорив у західній пресі про Голодомор. У березні 1933 року, порушивши заборону радянської влади на в’їзд іноземних кореспондентів в Україну, він нелегально дістався охоплених голодом українських сіл, щоб зібрати правдиву інформацію. Мандруючи цим краєм інкогніто, під виглядом звичайного радянського громадянина, Джонс кілька днів жив серед селян і записував побачене в кишенькові щоденники. Він пройшов пішки десятки кілометрів Харківщиною, спілкуючись з людьми в селах та колгоспах, які страждали від голоду.

У кожному селі на нього чекала схожа картина: порожні комори, вимерлі від голоду родини, виснажені діти. Селяни із відчаєм говорили йому: «Немає хліба. Ми не їли хліба вже п’ять місяців. Багато людей помирає», — слова мешканців одного села, які занотував Джонс. В іншому місці чоловік повідомив: «Подекуди вимерло 50 % людей. Нас винищують. Черги за хлібом страшенні — по кілька тисяч осіб. Люди стають о 3–4 годині ранку, щоб отримати шматок хліба наступного ранку». Ці свідчення стали основою його майбутніх репортажів.

29 березня 1933 року в Берліні Ґарет Джонс скликав пресконференцію, щойно повернувшись з Радянського Союзу. На ній він публічно заявив про катастрофічний голод в Україні, навівши особисто зібрані факти. «Я пройшов через багато сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь стояв крик: “Немає хліба. Ми помираємо!”… Мільйони людей вмирають», — повідомив Джонс світовій громадськості. Цей пресреліз миттєво підхопили провідні видання Європи та Америки. Зокрема, The New York Evening Post і Manchester Guardian опублікували статтю Джонса під промовистим заголовком «Голод охопив Росію, мільйони вмирають». В цих матеріалах Джонс детально описував жахіття, які бачив на власні очі: опухлих від голоду дітей, масову смертність, випадки людоїдства та повне спустошення українських сіл. Він прямо вказував, що голод не стихійне лихо, а наслідок політики сталінського режиму. Таким чином, молодий валлієць став першим репортером, який під своїм іменем доніс правду про Голодомор до західного світу.

Репортажі Ґарета Джонса викликали великий резонанс у світі. Втім реакція була непростою. Москва негайно вдалася до інформаційної атаки, прагнучи спростувати незручну правду. 31 березня 1933 року у New York Times з’явилася стаття кореспондента Волтера Дюранті під заголовком: «Росіяни голодні, але не вмирають з голоду». Дюранті, який очолював московське бюро NYT і мав тісні зв’язки з радянськими верхами, публічно заперечив твердження Джонса, назвавши його повідомлення перебільшенням. Крім того, сам Сталін схвально відгукнувся про позицію Дюранті, заявивши, що той «говорить правду». У західній пресі почалася полеміка: частина журналістів, особливо лояльних до СРСР, підтримала версію Дюранті й звинуватила Джонса в сенсаційності. Радянська влада через своїх симпатиків влаштувала кампанію дискредитації. За спогадами очевидців, московські кореспонденти під тиском цензури фактично «затаврували» валлійця, щоб зберегти власний доступ до кремлівських кабінетів. Попри це, Джонс не відступив: він давав інтерв’ю та написав відкриті листи, наполягаючи на правдивості своїх слів. «Де б я не був у радянських селах, всюди чув стогін: “Немає хліба, ми помираємо”», — відповідав він опонентам на сторінках преси. Проте його голос на деякий час потонув у хорі заперечень.

Однією з причин слабкої реакції урядів Заходу на свідчення Джонса була політична та економічна кон’юнктура. На початку 1930-х років Європа та Америка переживали Велику депресію і водночас імпортували дешеве зерно з СРСР. Викриття про штучний голод ставили під удар вигідну торгівлю з Радянським Союзом, тому урядові кола воліли їх замовчувати. Коли українська діаспора в США та Канаді, спираючись на репортажі Джонса, звернулася із закликами про допомогу голодуючим до урядів і церковних лідерів (зокрема до кардинала Теодора Інніцера у Відні), її прохання переважно проігнорували. Лише невелика частина громадськості повірила жахливим описам і намагалася привернути увагу до трагедії. У 1934 році в британському парламенті відбулися спеціальні дебати щодо голоду в Україні, влаштовані під тиском фактів, зібраних Джонсом та іншими небайдужими дослідниками. Проте офіційно визнати злочин тоді не наважилися.

Діяльність Джонса в Україні (1933 р)

У лютому 1933 року радянська влада фактично закрила Україну для іноземних кореспондентів, щоб приховати голод. Попри це, 7 березня 1933 року 27-річний Ґарет Джонс вдався до хитрощів і залишив Москву, вирушивши в глиб України в обхід офіційних заборон. Формально він отримав дозвіл відвідати Харків — тодішню столицю УСРР — під приводом ознайомлення з промисловими досягненнями Радянського Союзу. Насправді ж журналіст планував зовсім інше. Діставшись потягом на схід України, він зійшов на одній з проміжних станцій ще до Харкова й пішки попрямував у сільську місцевість. Джонс подорожував без супроводу, разом із звичайними селянами, маскуючись під радянського службовця чи робітника, щоб не привертати уваги влади. Завдяки вільному володінню російською мовою він міг спілкуватися з місцевими жителями без перекладача й розумів усе, що відбувалося навколо.

Маршрут Ґарета проліг територією тодішньої Харківської області, яка на початку 1933 року була одним з епіцентрів голоду. Протягом кількох днів він подолав пішки десятки кілометрів, заходив до сіл і на колгоспні подвір’я, розпитував людей про їхнє життя. Згодом у своїх статтях і листах Джонс детально описав побачене: «Голод практично скрізь. Мільйони помирають. Я мандрував кілька днів Україною, і ніде не було хліба. У дітей боліли животи від голоду, всі коні й корови подохли, люди також вмирали з голоду. Терор був неймовірних масштабів», — писав він у листі до батьків після цієї мандрівки. Журналіст став прямим свідком того, як українські села вимирали від штучно створеного голоду. Він бачив спорожнілі хати, старців, що шукали їстівні корінці в замерзлій землі, дітей з опухлими животами й абсолютно знесилених дорослих, приречених на смерть. В одному з колгоспів, як зафіксував Джонс, селянин плакав: «В колгоспі жахливо… Забрали моїх корів і мого коня. Ми голодуємо. Подивіться, що нам дали — нічого! Як можна так вижити?..». Ці слова він записав у щоденнику як свідчення відчаю, що панував навкруги.

Не минуло й тижня, як присутність чужинця в селах привернула увагу радянських спецслужб. Агентам ДПУ (ОГПУ, Об’єднаного державного політичного управління) вдалося затримати Ґарета Джонса на залізниці, коли він уже прямував назад. Кілька днів його допитували, але ніякого компромату не виявили — адже Джонс подорожував як приватна особа й офіційно не був акредитованим журналістом в Україні. Радянська влада вирішила якнайшвидше позбутися небезпечного очевидця: валлійця депортували з СРСР та оголосили персоною нон ґрата. Після висилки Джонсу назавжди заборонили в’їзд до Радянського Союзу. Фактично, за кілька днів у березні 1933-го він побачив те, що іншим іноземним кореспондентам так і не вдалося — справжню картину Голодомору. Сам Джонс усвідомлював ризик такої подорожі, але пішов на нього заради пошуку правди. «Я подорожував чорноземним краєм, бо колись він був житницею Росії, а ще й тому, що журналістам забороняли їхати туди і власними очима бачити, що відбувається…», — пояснював він мотиви своєї поїздки на берлінській пресконференції.

Завдяки цій сміливій мандрівці Джонс здобув унікальний матеріал, який згодом ліг в основу його гучних статей. Маршрут журналіста, згідно з його щоденниками, пролягав через кілька районів на південь від Харкова — регіону, що до весни 1933-го вже втратив тисячі мешканців від голоду. Зустрічаючись із мешканцями сіл, Ґарет розпитував про їхній побут, про вилучення зерна, про долю «розкуркулених» родин. Люди, бачачи щирий інтерес, ділилися страшними історіями, попри страх перед владою. Джонс ретельно все занотовував, розуміючи, що ці записи стануть єдиним голосом для України у світі. Дійсно, його польові нотатки 1933 року стали безцінним історичним джерелом: через десятиліття ці маленькі блокноти, збережені родиною журналіста, підтвердили кожне слово його публікацій про Голодомор.

Покинувши межі України, Ґарет Джонс не припинив боротьбу за правду. Він негайно оприлюднив свої свідчення, хоч знав, що тим самим наживає собі могутніх ворогів. Радянська пропаганда таврувала його «брехуном», а деякі західні колеги відвернулися від нього. Колишній наставник Девід Ллойд Джордж із страху перед дипломатичними ускладненнями розірвав контакти зі своїм радником. У журналістських колах Джонса подекуди вважали скандалістом, що «робить собі ім’я на сенсації». Але були й ті, хто згодом визнав його правоту. Американський кореспондент Юджин Лайонс, який у 1930-х підтримував радянську версію, через кілька років визнав свою помилку, пишучи про цькування Джонса: «Бідолашний Ґарет, напевно, був надзвичайно здивований, коли зібрані ним факти були поховані під лавиною наших заперечень».

Трагічна доля журналіста лише підкреслила значущість його місії. У серпні 1935 року під час подорожі по Маньчжурії 29-річний Ґарет Джонс був викрадений і вбитий за нез’ясованих обставин — рівно за день до свого 30-річчя. Існують вагомі підозри, що його вбивство було організоване сталінським НКВС як помста за завданий удар радянському іміджу. Британська розвідка встановила, що німецький журналіст Герберт Мюллер, який запросив Джонса в ту мандрівку, був агентом Комінтерну в Китаї. Саме Мюллера і всіх інших членів експедиції бандити відпустили, а Джонса розстріляли, що наштовхує на думку про сплановану акцію. Як згодом сказав Ллойд Джордж, коментуючи загибель свого колишнього співробітника: «Той район світу — казан інтриг, і, вочевидь, були зацікавлені сили, які знали, що Ґарет Джонс знав занадто багато».

Хоч життя Ґарета Джонса обірвалося передчасно, його справа не була забута. Свідчення, які він мужньо зібрав та оприлюднив, сьогодні лежать в основі нашого розуміння Голодомору як геноциду українського народу. У незалежній Україні ім’я валлійського журналіста повернуто із забуття: на його честь названо вулицю та встановлено пам’ятні дошки, а у 2008 році йому посмертно присуджено український Орден Свободи. У Вельсі та світі виходять книги і фільми про нього (зокрема художня стрічка «Ціна правди», 2019). Ґарет Джонс став символом журналістської честі та сміливості. Його біографія та подвиг нагадують нам, наскільки важливо говорити правду навіть тоді, коли світ не хоче її чути. 

Джерела:

1. Яворович Т. Першим розповів про Голодомор в Україні. Історія журналіста Ґарета Джонса // Суспільне Новини. 2021. 6 червня. URL: https://suspilne.media/136957-vperse-rozpoviv-pro-golodomor-v-ukraini-istoria-zurnalista-gareta-dzonsa-suspilne-videonovini/ (дата звернення: 27.03.2026). 
2. Молдавський Р. Речники правди про Голодомор: Ґарет Джонс // Національний музей Голодомору-геноциду. 2022. 16 грудня. URL: https://holodomormuseum.org.ua/news-museji/rechnyky-pravdy-pro-holodomor-garet-dzhons/ (дата звернення: 27.03.2026).
3. Ґарет Джонс // Вікіпедія : вільна енциклопедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Ґарет_Джонс (дата звернення: 27.03.2026).
4. Дроздовський Д. Невизнана сенсація // Український тиждень. 2008. № 48 (57). 28 листопада. URL: https://tyzhden.ua/nevyznana-sensatsiia/ (дата звернення: 27.03.2026). 
5. Кузьменко О. Вбивство викривача Голодомору лишається загадкою через 76 років // Голос Америки. 2011. 23 листопада. URL: https://www.holosameryky.com/a/gareth-jones-2011-134400698/245994.html (дата звернення: 27.03.2026).