Голод спостерігається навіть у великих містах України

Це третя з трьох статей про Росію авторства Ґарета Джонса, колишнього радника з питань зовнішньої політики у Ллойда Джорджа, нині уповноваженого газетою Manchester Guardian писати про світові справи. У Росії його приймали вдова Леніна, народний комісар закордонних справ Литвинов, народний комісар фінансів, а також президент організації атеїстів. У цій статті він завершує свій опис сільської України та виявляє голод навіть у місті Харкові.

«Комуністи прийшли й відібрали нашу землю, вкрали нашу худобу і намагалися змусити нас працювати як кріпаків у господарстві, де майже все було спільним», — очі групи українських селян спалахували гнівом, коли вони говорили зі мною. — «А знаєте, що вони зробили з тими, хто чинив опір? Їх безжально розстріляли».

Публікація Ґарета Джонса в газеті New York American.
Джерело: Gareth Jones Memorial Website.

Я слухав це в іншому охопленому голодом селі, розташованого далі вздовж замерзлої залізничної колії, якою я йшов; і історія, яку я почув тепер, була історією справжньої війни в селах.

Селяни розповідали мені, як у кожному селі групу найпрацьовитіших людей – їх називали «куркулями» – заарештували, а їхню землю, худобу та будинки конфіскували. Самих же людей загнали у вагони для перевезення худоби й відправляли за тисячу чи дві тисячі миль, а то й далі, майже без їжі. Це була подорож до північних лісів, де вони мали рубати деревину як політичні в’язні.

В одному селі, де мешкали німецькі колоністи — і яке це було бездоганно чисте та доглянуте місце! — мені розповіли, що з району відправлялися потяги, вщент забиті плачучими селянами та їхніми родинами.

Відірвані від своїх домівок, полонені безсердечною таємною поліцією та ненависною «земельною армією», яка існує лише для того, щоб змушувати селян працювати, ці колись заможні фермери мали за єдиний злочин те, що працювали з ранку до пізньої ночі, мали трохи більше землі та надбали на одну-дві корови більше, ніж інші.

Дев’яносто дітей померли в потязі 

Кілька місяців по тому до району надійшла звістка про долю засланих колоністів, і ось що в ній повідомлялося: ДЕВ’ЯНОСТО ДІТЕЙ ПОМЕРЛИ ВІД ГОЛОДУ ТА ХВОРОБ НА ШЛЯХУ ДО СИБІРУ.

Комуністи, з якими я розмовляв, не заперечували, що безжально заслали найпрацьовитіших селян.

Навпаки, вони пишалися цим і хвалилися, що не будуть милосердними до тих, хто хоче володіти власною землею.

«Ми мусимо бути сильними й розчавити проклятих ворогів робітничого класу», — казали вони мені, — «Нехай вони страждають зараз. У нашому суспільстві для них немає місця».

Вони також не заперечували розстрілів, що відбувалися в селах.

«Якщо будь-який чоловік, жінка чи дитина вийде влітку вночі на поле і зірве хоча б один пшеничний колосок — за законом на них чекає розстріл», — пояснювали мені комуністи.

І селяни підтверджували: це правда. Найтяжчим злочином у Росії вважається привласнення «соціалістичної власності». Водночас убивство розглядають лише як «пережиток капіталістичного виховання» — дрібницю порівняно з «гріхом» матері, яка вночі виходить у поле збирати колоски, щоб нагодувати своїх дітей.

Зрадив матір: Він — герой!

Одного хлопчика, який доніс на свою матір до таємної поліції за те, що вона вночі зривала пшеницю, зробили національним героєм у всій Росії.

У всіх школах його вихваляли як хлопчика, який виявив таку благородність, що зрадив матір заради блага держави!

Крок за кроком я йшов від села до села, слухаючи всі ці новини. Скрізь одна й та сама історія: голод і терор.

В одному місці люди шепотілися, що за кілька миль звідти селяни відмовилися віддати своїх корів і утворити комуністичний колгосп.

«Тож вони послали солдатів Червоної армії, щоб примусити їх», — розповіли мені. «Але солдати не стали стріляти у своїх односельців».

«І що ж вони зробили? Вони викликали з міста КОМСОМОЛЬЦІВ, і ВОНИ розстріляли всіх селян, які не хотіли віддавати свою землю та худобу».

Такі невеликі повстання відбувалися по всій Росії, але їх легко й криваво придушували.

Моє взуття зношувалося від повільного блукання по суміші піску, каміння та льоду на залізничних коліях, і кожен крок супроводжувався новим холодним хлюпанням затверділого снігу або новим камінцем, що впивався в підошву.

Але мене підбадьорювало бажання знайти відповідь: чому в одній із найбагатших зернових країн світу панував голод? І кожного селянина я запитував: «Чому панує голод?»

Голод — це не провина природи

Селяни відповідали: «Це не провина природи. Це провина комуністів».

«Вони відібрали нашу землю. Навіщо нам працювати, якщо в нас немає власної землі?»

«Вони відібрали наших корів. Навіщо нам працювати, якщо в нас немає власної худоби і якщо ми мусимо ділитися тим, що належить нам, з усіма п’яницями та ледарями в селі? Вони відібрали у нас пшеницю. Навіщо нам працювати, якщо ми знаємо, що зерно все одно у нас заберуть?

«Комуністи перетворили нас на рабів, і ми не будемо щасливі, доки знову не матимемо власної землі, власних корів та власної пшениці».

Проте раптом моїм розслідуванням було покладено край. Це сталося на маленькій станції, де я розмовляв із групою селян: «Ми вмираємо», — голосили вони, виливаючи стару історію своїх бід. До нас підійшов червонолиций, вгодований поліцейський ОДПУ в формі й зупинився, прислухаючись.

Раптом він вибухнув лайкою — з його вуст посипалася низка російських прокльонів. «Ану геть звідси! Припиніть розповідати йому про голод! Хіба ви не бачите, що він іноземець?»

Він повернувся до мене і гримнув: «Ходіть сюди. Що ви тут робите? Показуйте документи».

Бажана розв’язка

У моїй уяві миготіли образи в’язниці таємної поліції. Співробітник ОДПУ поглянув на мій паспорт і покликав до себе людину з натовпу, яку я сприйняв за звичайного пасажира, але яка, очевидно, належала до таємної поліції.

Він підійшов до мене і в найбільш ввічливих та шанобливих виразах попросив слідувати за ним. «Мені доведеться відвезти вас до найближчого міста — Харкова».

Саме в цей момент прибув потяг, і ми зайшли в нього.

Протягом усієї подорожі я наполегливо нагадував йому, що брав інтерв’ю у вдови Леніна, а також у низки комісарів та «великих шишок» радянського режиму, і до того часу, як ми дісталися Харкова, я вважав, що він був цілком переконаний: мій справжній арешт втягне Росію, Європу та Сполучені Штати у світову війну.

Зрештою він вирішив супроводжувати мене до іноземного консульства в Харкові й залишив прямо на порозі, а я, радіючи своїй свободі, ввічливо попрощався з ним — це була несподівана, але дуже бажана розв’язка.

Моя подорож селами закінчилася, і я опинився в головному місті України, де все, що я побачив, підтвердило мої уявлення про голод.

На вулицях були селяни-жебраки з усіх куточків країни, які втекли від голоду в селах, сподіваючись знайти їжу в містах, а їхні бліді діти стояли з простягнутими руками, благаючи: «Дядьку, дай нам хліба!»

Я розмовляв із робітниками, які розповіли, що їх звільнили з заводів, оскільки там скорочували виробництво. Як тільки вони ставали безробітними, у них відібрали хлібні картки й наказували покинути міста.

Я побачив чергу за хлібом із понад тисячі виснажениї людей.

«Ми чекаємо тут уже майже дві доби, — сказала мені одна з жінок у черзі, — і, мабуть, запаси закінчаться раніше, перш ніж ми дійдемо до прилавка».

На іншій вулиці я побачив, як поліція розганяла сотню обірваних чоловіків і жінок, які вишикувалися в чергу за хлібом біля магазину.

«Ми хочемо хліба», — кричали вони. «Хліба більше немає», — горлала поліція, але натовп не втрачав надії й не розходився.

Сотні безпритульних хлопчиків

Однак найжахливішим видовищем були безпритульні хлопчики, які блукали вулицями в брудних лахміттях, їхні тіла були вкриті виразками від хвороб, а риси обличчя несли відбиток морального занепаду та злочинності.

Триста таких підлітків було зібрано і розміщено на вокзалі. Я поглянув на них крізь вікно і помітив, що дехто лежали просто на голій землі у важкому стані, хворіючи на тиф.

Це лише деякі з наслідків радянського режиму, які я бачив НА ВЛАСНІ ОЧі.

Чи варто дивуватися, що серед населення панують бунтівні настрої, а всередині самої Комуністичної партії виникають змови?

Опозиція занадто слабка, щоб повалити режим, який міцно вкорінився, але, тим не менш, розчарування та відчай народних мас, уособленням яких стали описані мною сцени в Україні, є справжніми причинами, чому Сталін був змушений цього Різдва та Нового року розпочати нову хвилю терору на радянській землі.


14 січня 1935 рік

Джерело:

Джонс Ґ. «Комуністи дають селянам голодувати» («Reds Let Peasants Starve») [Електронний ресурс] // Gareth Jones. – 1935. – 14 січ. – Режим доступу: https://www.garethjones.org/soviet_articles/hearst3.htm (дата звернення: 01.04.2026).