«Хліба немає»

Ґарет Джонс чує крики голоду по всій Україні, яка колись була «зерновим морем» Росії. А потім лунає ще одна фраза: «Ми набрякли», — скаржаться жертви голодомору

Це друга з трьох статей про Росію, написаних Ґаретом Джонсом, колишнім радником з питань зовнішньої політики Ллойда Джорджа, який нині співпрацює з Manchester Guardian як оглядач світових подій. У Росії його приймали вдова Леніна, народний комісар закордонних справ Литвинов, народний комісар фінансів, а також голова Союзу войовничих безбожників. У цій статті він описує свою подорож Північною Україною, яку колись називали житницею світу.

Глибокий сніг лежав навколо, коли я почав свою пішу мандрівку селами Північної України — тієї частини Росії, яка колись годувала Європу й була відома як житниця світу.

Тому я вирішив іти вздовж залізничних колій, адже якби я заглибився в сільську місцевість, то міг би заблукати в снігу й, можливо, ніколи не повернутися.

Перші слова, які я почув, були зловісними, бо стара селянка, що з труднощами рухалася вздовж колії, відповіла на моє привітання фразою: «Хлєба нєту» («хліба немає»).

«Вже два місяці у нас тут немає хліба», — додала вона тим глибоким, плачучим голосом, який був властивий більшості селянок. «Багато людей у селі помирають. У деяких хатах є картопля, але багато з нас мають лише корм для худоби, і його вистачить ще на місяць».

Вона пішла далі, а я стояв і дивився на її зігнуту, негарну, трагічну постать, окреслену на тлі снігу.

Наступне село, до якого я прийшов, мало моторошну тишу, і минуло чимало часу, перш ніж я зустрів хоч одну живу душу.

«Усі опухли» — другий постійний рефрен

Від нього я почув той самий стогін: «Хліба немає». І він додав ще одну фразу, яку мені судилося чути часто: «Всьо пухли», або «усі опухли».

Я помітив, що в деяких селян, яких я бачив, були опухлі руки, і вони пояснили, що це наслідок нестачі їжі.

Я йшов далі й був вражений відсутністю худоби та коней. Було кілька корів і кілька коней, але це були жалюгідні, виснажені тварини, вкриті жахливими ранами, на які було огидно дивитися.

Коли я дійшов до іншого села, я запитав, куди поділася худоба, і моє запитання викликало гнів і відчай у групи селян, що стояли біля міцної хати.

«На нашу худобу накладено прокляття», — заявили вони. «Корови тепер гинуть, бо ми не можемо їх годувати — де нам узяти корм?

І що ж — нам голодувати, щоб жила худоба? Тепер це ми змушені їсти корм для худоби».

Один селянин зайшов у хату й вийшов із грубим твердим червоним буряком.

«Оце єдина їжа в нашому селі, за винятком кількох щасливців, у яких ще є трохи картоплі. А це ж та їжа, яку ми колись давали худобі. Сумний день настав, коли ми, хлібороби з української землі, яка колись годувала світ і була морем золотого зерна, не маємо нічого іншого, як їсти буряки для худоби».

«А що з кіньми?» — запитав я, і деякі селяни глянули на мене з жахом.

«Чи знаєте ви, що нам довелося їсти коней?»

Він сказав це з таким глибоким відразом, що я розгубився, але пізніше дізнався, що російський селянин колись мав глибоку огиду до споживання кінського м’яса — так само, як ортодоксальний єврей до свинини.

Найвища межа голоду

Він із жахом дивився на татарина, який, на його думку, оскверняв себе, вживаючи кінське м’ясо.

Отже, опуститися до поїдання коней означало дійти до крайньої межі голоду — і в селах, які я відвідав, цієї межі вже досягли.

Ситуація з худобою була справді катастрофічною, бо подекуди загинуло понад чотири п’ятих усіх тварин.

Частину худоби селяни самі забили, оскільки комуністи вимагали передати її у спільну власність колгоспу.

«Чому ми повинні віддавати свою худобу? Чому ми маємо дозволити комуністам забрати те, що наше?» — відповідали селяни. І замість того, щоб втратити корів, вони їх забивали, кажучи: «Краще з’їмо зараз, бо завтра можемо голодувати, залишившись без худоби».

Поговоривши з людьми про коней і худобу, я рушив далі, аж поки не почало сутеніти, і над білим горизонтом з’явилося червоне сяйво. На залізничній колії стояли двоє чоловіків.

«Не йдіть далі», — сказав один із них, високий, добре збудований молодий чоловік, чемно зупинивши мене. «Тут ходять бандити, які можуть вас обікрасти.

Ідіть переночуйте у нас». Вони привели мене до хати, і там я побачив дитину, що повзала по ліжку з роздутим животом.

Очі дитини були дивними — здавалося, ніби їх покриває скляна плівка.

Я запитав жінку, що сталося, і вона відповіла одним словом: «Голод».

Не рахували померлих від голоду

Так, у тому селі лютував голод, як і по всьому тому району.

«Голод!» — сказали старі, які зібралися поговорити зі мною в порожній хаті. «Це голод. Навіть гірший, ніж у 1921 році.

Ви питаєте, скільки людей померло? Ми не знаємо. Ми їх не рахували, але, можливо, кожен десятий.

І смерть ще прийде до багатьох із нас, бо до наступного врожаю ще кілька місяців».

Я звернувся до старих селян: «Чому це лихо спіткало вас?»

Один із них погладив бороду й почухав голову та відповів: «Це тому, що комуністи прокляли Бога. Вони намагалися вигнати Бога з нашого життя, і покарання прийшло у вигляді смерті. Коли Свята Мати-Росія вірила в Бога, поля ставали золотими, а худоба й коні розмножувалися.

А тепер настала відплата за все богохульство й зло, яке проповідували».

Старий селянин перебив: «Вони хотіли забрати святі ікони, що висіли в мене на стіні, але я сказав їм: “Залиште мені мої ікони, бо я селянин, а не собака”».

Червоні солдати привітні

Довго вночі тривала розмова про те, як політика комуністів — забирати землю, зерно й худобу — зруйнувала село. І ще довго я не міг заснути, перебуваючи в селі, охопленому голодом.

Наступного ранку у двері постукали, і зайшли двоє солдатів Червоної армії, сміючись і жартуючи у своїй теплій формі.

«Не хвилюйтеся, товаришу, але тут з’явилися двоє злодіїв. Ми повинні їх упіймати».

Кілька ночей тому сталося вбивство: двоє чоловіків у пошуках їжі пограбували льох одного селянина й забрали всю картоплю. Господар, почувши шум, вибіг рятувати своє добро, але отримав смертельне ножове поранення.

«Але таких випадків зараз багато», — сказав один із солдатів, — «коли немає їжі». Після кількох запитань до мого господаря вони пішли.

Ще більше трагічних випадків

Менш ніж за годину я теж вирушив у дорогу й попрямував далі на південь. У кожній хаті, де селяни приймали мене з тією щирою гостинністю, якою славляться росіяни, вони просили вибачення, що не мають чим мене пригостити. Я дивився на дітей із понівеченими тілами й відчував трагедію того штучного голоду, який охопив країну.

«Не жалійте нас», — казали деякі селяни, — «а жалійте тих, хто живе ближче до Полтави й далі на південь. Там цілі села порожні, бо ВСІ ПОМЕРЛИ, а в багатьох громадах ЗАГИНУЛА ПОЛОВИНА людей».

Але й той голод, який я бачив у цих селах, був достатньо страшним. Невдовзі я дізнався ще більше, бо за кілька днів почув, чому настав цей голод, як комуністи поводилися з батьками, що шукали їжу для своїх дітей, і як голод панував навіть у такому великому місті, як Харків. Про це я розповім завтра.

13 січня 1935 рік

Джерело:

Джонс Ґ. «Хліба немає» («There Is No Bread») [Електронний ресурс] // Gareth Jones. – 1935. – 13 січ. – Режим доступу: https://www.garethjones.org/soviet_articles/hearst2.htm (дата звернення: 01.04.2026).